Головна » «Краєзнавчі записки» » Історичне краєзнавство

Спогади дитини війни Титаренко Наталії Василівни

Спогади дитини війни Титаренко Наталії Василівни

__________________________

© В. І. Попова

Чи знаєш ти, о краю мій,
Що тьма твоєї ночі
У день весняно-голубий
Мені кривавить очі?

                     М. Т. Рильський

Війна – слово, що викликає сум і радість, сльози і посмішку, неспокій та рівновагу. Протягом багатьох років йде вона стежками України, нескінченно топить у власній крові.

Кожен пам’ятає події по – різному: очима маленького немовляти, зляканого підлітка, дорослої людини, або вже зовсім літньої людини. І в кожного вона залишилася в пам’яті як страшне лихо, що забрало мільйони жителів України.

Мабуть, не знайшлося б жодного, хто не заплакав згадуючи події 1941–1945 років. Ці сльози для кожного мають свою вагомість – сльози втрати, безвихідності, втоми, печалі, істерик… Молоде покоління бачить не ті посмішки, не ті радощі життя, які відчував радянський народ. Думка про те, що «нарешті є що їсти, нарешті знайшли де перебути ніч, нарешті…». А побачити живих рідних було як «ковток свіжого повітря.»

Так і я дізналася про війну від Титаренко Наталі Василівни, дитини війни  (на початок війни їй було лише 5 рочків). Її спогади залишаться у моїй пам’яті ще надовго.

«О четвертій годині ранку моя мама почула по радіо страшну звістку про те, що почалася війна. Згодом оголосили мобілізацію і мого дядька забрали, а тато пішов вже коли фашисти наступали у напрямку Змієва. Рано-вранці попрощався і пішов… Він дуже нас любив <в сім’ї було троє дітей, Наталя Василівна – найменша. – Прим. авт.>, болісно було його відпускати. Через дві години було вже чути гуркіт танків, постріли автоматів, незрозумілу мову. Вони забирали все. Пам’ятаю, як  вулицею гнали скотину: корів, биків, свиней, гусей… Страшно було від думки, що можемо померти. Але наша мати мала велике терпіння та відвагу, тим паче була вагітна четвертою дитиною. Згодом дізналися, що загинув батько у Слав'янську, коли боронив  Донбас.»

«Коли ми дійсно зрозуміли, що це справжня війна, то намагалися виживати. У нас був бичок,  але німці забрали його. Мати кричить: «Що ж ви робите, чим мені дітей годувати?!» – у відповідь отримала: «Мовчи, жінко, а то й тебе вб'ємо!»

«У квітні 1942 році народився Коля. Стало важче, адже навколо була колотнеча, а нам потрібно було доглядати та піклуватися за ним. Рятувала нас корівка, годувальниця. Старша сестра, Настя, ходила у госпіталь, носила пораненим молоко. І одного разу привезла з собою трьох солдатів. Вони були дуже стомлені та потребували допомоги. Згодом, коли вони стали на ноги, ми відправили їх додому.»

«Через те, що кругом були постріли та ворог, ми змушені були жити у льоху. Всього нас було  п’ять сімей. Потім приїхала сестра сусідів з двома дітьми і «заразила» нас дифтерією. Довелося робити всім щеплення, а я не захотіла і захворіла. В той час спалили нашу хату і вбило осколком корову. Так минали дні… Коли ставало тихше, ми виходили на двір, дихали свіжим повітрям, поки мама наготує їсти.»

«Одного разу, дивимося, у наш двір заїжджають коні, німецька кухня, і вибухає снаряд, метрів 15 від нас. Летять солдати, кому порозривало животи, кому голову відірвало. Ми сховалися з переляку у льоху. Трупи у дворі лежали поки не приїхали та не забрали їх рідні. Це було жахливо, бачити кожен день таку картину.»

«30 березня 1943 року німці евакуювали всіх зі Змієва. Нам довелося йти у бік Соколова, а там дійти до села Козачка. Я не мала сил йти далі, бо тільки видужала після дифтерії. Ми зупинилися біля Жаданівки, у невеличкій хатині. Згадую, що  ніколи не були голодні, адже дід та мама працювали, їм давали зерно, сіль та іншу їжу. Коли прийшла весна, посадили на городі овочі, нам вистачало щоб прогодуватися.»

«У серпні нас витіснили з села німці і нам довелося шукати іншого притулку. Більше тижня ми пробули у лісі, їли рослини, ягоди, інколи мама збирала зернятка та пекла на вогні хліб. Знову почалися важкі часи.»

«Довго в лісі знаходитися ми не могли, тому пішли у напрямку до Сірого Яру. Перед нами тоді постала страшна картина – з одного боку лежать мертві німці, з другого – наші солдати. В ту мить, мама наче збожеволіла : побігла  по трупах і кричала: « Брати мої, де ж ви,  Яшо, Миколо, Олексію?!». Ми насилу її заспокоїли, привели до тями.»

«Мама бачила все, розуміла як це, але знала, що здаватися запізно. Я також бачила як вішали партизанів, селян… Видовище було жахливим.»

«Повернулися ми в Зміїв,а нашої хати немає. Довелося жити у сусідів за згорточок золота, який берегла наша мама.  Жили 2 роки, потім до 1963 року – у їхній квартирі. У 8 років я пішла до школи, але через хворобу на кір прийшлося ще посидіти вдома. До мене ходила вчителька, навчала мене читати і писати. Згодом я пішла у другий клас. В школі було холодно, сиділи у кожухах, але нас годували хлібом і молоком, ставилися до нас гарно.»

«Найстрашніше було те, що з вікон школи ми бачили як вішають людей. Мама розповідала також, що бачила як розстріляли  сім’ю євреїв. Нас намагалися закрити від цього, але ми хоч і були дітьми, а бачили стільки, що  повішена або вбита людина не була, на жаль, для нас шоком. Навіть коли виходили пасти корову, бачили як лежать на землі фрагменти людських тіл. Микола казав мені: «Давай ми їх поховаємо»,–  я розуміла,  що це було марно, що то вже не є людина, то є залишки чогось живого, того хто захищався»

«9 травня 1945 року оголосили, що радянські війська зайшли на територію Німеччини, СРСР переміг фашистів. На головній вулиці міста був парад. Всі були неймовірно щасливі закінченню страшного бою. Брати, батьки, дідусі, чоловіки –  всі поверталися додому,  і рідні не вірили своїм очам. Одна я стояла, обіймала стовп біля хати і кричала, заливаючись сльозами: «А де мій тато, чому він не повернувся, чому?!»

«У 1946 році почався голод – їсти було нічого, засуха, земля не вродила нічого. Тільки Середня Азія рятувала нас: привозили рибу, квашену капусту, солоні огірки, помідори, і все це безкоштовно, аби люди мали хоч якусь їжу.»

«Згадувати дуже важливо, іноді намагаюся викинути з голови ці страшні моменти зі свого життя. Майнуло як одна година, але така важка та безжалісна вона, що зараз намагаюся берегти кожну секунду свого спокійного та мирного життя.»

Дійсно, коли я спілкувалася з Наталею Василівною, бачила багато разів як мимоволі на її очах з’являлися сльози, починав стиха бриніти голос, потім зовсім затихав, і лише після паузи я знову чула розповідь. Знаєте, досить важко зараз передати  ті емоції, які переживало те дитя тоді, у роки страшного лихоліття. А ще важче було дивитися в сумні, зажурені очі літньої жінки, яка намагалася детально відтворити пережите. Лише зазначу, що будучи маленькою, вона мала дорослий погляд, і  якісь дивні та глибокі зморшки на обличчі, мабуть, це страх, образа та біль залишили свої відпечатки. Але все ж по-дитячому вірила у перемогу, мужність солдатів та мирне небо над головою.

Щохвилини приходило відчуття, що я ніби там, разом із нею, її братом та сестрами. Чомусь так хотілося запитати: «Звідки,  завдячуючи чому, знаходилися сили боротися щоденно, виживати, і потім знову наражатися на біль, образу,  смерть і намагатися жити, а не існувати?» Але кожного разу ловила себе на тому, що ця відповідь у ній самій, моїй співрозмовниці, Наталії Василівні…

Ми не повинні забувати нашу історію, яка б вона не була – гірка, з відбитком болю на вустах, або радісна, але зі сльозами на очах. Є майбутнє, є теперішнє, а є минуле і саме воно дає нам змогу прийти до тями, зібрати волю в кулак, забути про принципи і егоїзм, зупинитися на хвилину і зрозуміти  яка наша місія у  цьому світі.

Дякую ветеранам за те, що змогли вистояти, перемогти та дати безпечне майбутнє онукам та правнукам. За те, що не кинули країну напризволяще, захищали як себе. За те, що творили історію і зараз нам її розповідаєте…

© Попова В. І., 2015

 

Посилання на цю статтю:

Попова В. І. Спогади дитини війни Титаренко Наталії Василівни / В. І. Попова // Краєзнавчі записки музейного комплексу Зміївського ліцею №1 ім. З. К. Слюсаренка. – URL : https://lycei1museum.at.ua/publ/1-1-0-2

Категорія: Історичне краєзнавство | Додав: Yurata (22.10.2017)
Переглядів: 67 | Теги: спогади про війну, Велика Вітчизняна війна, Зміївський район, діти війни | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0