Головна » «Краєзнавчі записки» » Біографістика

Книга пам’яті мого роду. Синицька Марія Йосипівна

Книга пам’яті мого роду. Синицька Марія Йосипівна

© Катерина Синицька

Сьогодні хочеться розповісти про одну незвичайну жінку — легенду, яка народилася 22 березня 1914 року в м. Ізюм Харківської області. Народилася Синицька Марія Йосипівна (дошлюбне прізвище Сухомлин) в звичайній сім'ї робітників. Навчалась спочатку в школі, а потім в педагогічній школі. Марія Йосипівна стала вчителем молодших класів. Після закінчення навчання пішла працювати в Гороховатську школу Борівського району Харківської області.

 

Синицька Марія Йосипівна

Синицька Марія Йосипівна

Думи, думи, як осінні хмари. 22 червня почули по радіо — чорну звістку про віроломний напад фашистської Німеччини.

З фронту йшли тривожні вісті. Гітлерівці захопили Полтаву, розгорнули шалений наступ на Харків. Червона Армія під тиском величезних сил ворога відступала.

Одного вечора на центральній садибі радгоспу в кабінеті директора Павла Абрамовича Журавльова зібралися всі призвані в армію. Журавльов щойно прибув з Борової. Повідомив, що був в райкомі і що там іде напружена робота по підготовці боротьби на випадок ворожої акупації.

Через декілька днів членів підпільної групи викликали в Борову для прийняття присяги. В підпільній групі була і Синицька Марія Йосипівна. Члени групи дізналися, що підпільна боротьба готується в широкому плані. Групи були створені майже в усіх великих селах району. Найбільшу групу було створено в Боровій. Райком створив партизанський загін, комісаром якого був Петро Семенович Акімов.

Потекли дні...

Щоранку з старої хати на околиці селища виходило три молодих жінки. Вони виходили по одній ще затемна і розходились різними шляхами, в близькі й далекі села роздавали людям листівки і розкидали їх біля скирд соломи, розклеювали в селах. Увечері жінки верталися з цінними для підпілля відомостями.

Фашисти й не підозрювали, що у них під носом діють відважні розвідниці підпілля.

Марія Синицька прийшла в м. Ізюм за завданням підпілля десь в обідню пору. З вартовим, який стояв біля входу в поліцію, їй вдалося швидко “домовитись”. Дала йому пригоршню тютюну. Поліцай висипав тютюн у кишеню і на запитання Марії охоче розповів, що дві гороховатські партизанки, стара і молода, сидять в поліції, але не сьогодні-завтра їх переведуть в гестапо. Як з ними побачитись? Поліцай розвів руками і рушив до приміщення. Марія зупинила його, дістала з торбинки пляшку самогону. Очі поліцая заблищали.

Він хутко сховав пляшку до кишені й сказав, щоб сиділа під парканом. Незабаром жінок випустять на прогулянку і там вона зможе з ними побачитись.

За кілька хвилин у двір вивели жінок. Серед них Марія відразу ж побачила Уляну і Варвару Василівну. Обличчя їх були в синцях. В Уляни на щоці запеклася кров. Варвара Василівна дуже схудла й постаріла, під очима сині смуги, на скроні кров... Вони також помітили Марію, кивнули їй. Марія підійшла до паркану, і жінкам вдалось сказати одна одній декілька слів.

- Позавчора нас випустили на прогулянку разом з чоловіками й відразу ж погнали в гестапо, - сказала Уляна. - Вчора теж ганяли. Допитують, хто у нас бував з партизанів, кого ми знаємо з підпільників. Жалко маму. Її б'ють на моїх очах... Я не знала, що вона так може терпіти.

- Хто виказав Вас? - спитала Синицька.

- Не знаємо, - відповіла Уляна. - Може, Лемішка, може поліцай Ткачов. А може, просто запідозрили й влаштували засідку. В хаті були Гнилицький, Самойленко, Пацьора, Мерефіянський і боровський один.

Поліцаї загукали на жінок, щоб заходили. Варвара Василівна заплакала. А Уляна сказала:

- Не турбуйтеся. Від нас нічого не доб'ються...

... Хто в дійсності виказав підпильниць Уляну і Варвару Довгополих? Чи правдива хоч одна з трьох можливих версій? На це питання важко відповісти. Можна вірити в кожну з них. Міг статися і такий збіг обставин, коли всі вони відіграли певну зловісну роль.

Наступного дня, коли Синицька вже повернулася до Гороховатки, автоматники вранці вели по вулиці Свердлова міста Ізюма двох жінок з дощечками на грудях, де кривими літерами був зроблений напис: “Партизанка”. Попереду йшов солдат з вівчаркою на повідку, по боках — два автоматники, позаду — теж солдат з вівчаркою. Уляна Хомівна і Варвара Василівна йшли у свою останню путь. Спокійно, з гордо піднятими головами.

Після визволення Борової жителі села відкопали трупи підпільників. На площі відбувся багатолюдний мітинг. Героїв підпілля поховали з військовими почестями. Під залпи військового салюту в могилу опустили 29 трун.

Тепер навколо могили і встановленого біля неї пам'ятника розрісся парк. Сюди часто приходять дорослі й діти, кладуть до підніжжя пам'ятника вінки, живі квіти, доглядають могилу. Це найдорожче для боровчан місце нерозривно зв'язане з їх життям, з історією рідного краю, з героїчною боротьбою народу за свободу і незалежність своєї Батьківщини, за щастя дітей.

 

Посилання на цю статтю:

Синицька К. Книга пам’яті мого роду. Синицька Марія Йосипівна // Краєзнавчі записки музейного комплексу Зміївського ліцею №1 ім. З. К. Слюсаренка. URL: https://lycei1museum.at.ua/publ/4-1-0-6

Рубрика: Біографістика | Дата публікації: 2021-03-11 | Переглядів: 122 | Ключові слова: Велика Вітчизняна війна