Головна » «Краєзнавчі записки» » Біографістика

Крізь пекло локальних війн. Руслан Олександрович Половинка

Крізь пекло локальних війн. Руслан Олександрович Половинка

_______________

© Д. Д. Баланова

Героєм може бути як переможець,

так і переможений.  Їм не може бути

лише той, хто покинув  поле битви…

Свобода і незалежність – основа кожної країни. Коли держава стикається с загрозою і посяганням на незалежність, захистити та зберегти свободу – обов'язок кожного громадянина. В усі часи, люди, що захищають свої родини та свої землі, були вшановані усіма нащадками. Руслан Половинка теж вписав своє ім'я у ряди героїв, здійснивши подвиг на полі бою Карабахської війни.

Руслан Олександрович Половинка

Руслан Олександрович  Половинка народився 21 жовтня 1969 року у місті Змієві Харківської області. Навчався Руслан у Зміївському ліцеї  №1, де зараз навчаюсь і я. «Мій син з дитинства був дуже товариський і чуйний. Ходив на боротьбу та бальні танці. Руслан мріяв стати пілотом,  побачити з кабіни літака білі хмари, дивитись з висоти пташиного польоту та милуватись  містами і країнами. Навчався в аероклубі, до моменту вступу до авіаційного училища він вже вмів стрибати з парашутом та самостійно керувати гелікоптером», – розповідав батько Руслана, Олександр Георгійович. Коли юнаку виповнилося 18 років, він вирішив вступити до Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків.

Після закінчення училища у 1991 році Руслана відправили служити в Азербайджан у місто Нахичевань у військову частину №15425. Після створення ВПС Азербайджана молодий лейтинант продовжив службу у гелікоптерній ескадрильї  у місті Баку на посаді пілота-оператора. Він знав про військовий конфлікт, який був у той час, згадує мати Руслана Галина Іванівна,  але казав: «Від долі не втечеш!». Льотчик приймав участь у військових операціях у ході Карабахської війни. Відзнначився у боях за Кубатли, Лачин, Мардакерт.

6 серпня 1992 року, отримавши інформацію про те, що на висоті Касапет азербайджанські війська потрапили в оточення, екіпаж Мі-24 у складі Закіра Меджидова, Руслана Половинки та Джаваншира Рагімова отримав наказ підтримати оточених. Виконавши три бойові вильоти до району висоти, екіпаж повністю знищив бойову техніку та живу силу противника, а також, приземлившись, забрав поранених. Та не всіх. Четвертий бойовий виліт був виконаний задля вивезення решти поранених. І тут у вертоліт вручила ракета ПЗРК. Усі члени екіпажу загинули. Меджидов наказав товаришам покинути падаючий гелікоптер, але, як прочитали потім у записі «чорної скриньки», Руслан Половинка заперечив: «Командир, я тебе не покину…».

«Про смерть  свого єдиного сина я дізналася від друга Ігоря,  з яким служив мій  Руслан. Він зателефонував мені у 7-ій годині 6 серпня 1992 року. А потім нам принесли телеграму з військомату…» – згадує мати. Смерть сина була справжнім ударом для сім‘ї. Батьки Руслана, його сестра довго не могли повірити у те, що їх рідної, самої дорогої людини немає  у живих. Ніхто з представників держструктур Азербайджана не телефонував батькам з приводу сина. Через 4 роки командир військової частини, де служив Руслан надіслав листа про те, що Руслану Половинці присуджено звання Національного Героя Азербайджану і вказав перелік документів, що необхідно переслати для отримання медалі та пенсії. Батьки зібрали та відправили усі документи але нічого не отримали.

Національних Героїв Азербайджану ховають на Алеї Шахидів у місті Баку. Руслан Половинка став рідким виключенням з цих правил. За проханням батьків його тіло доставили додому – могила загиблого воїна знаходиться на кладовищі у рідному Змієві.

До Голови правління Харківської  обласної спілки азербайджано-української дружби «Достлуг» Мурада Омарова звернувся журналіст Заур Нурмамедов. Він розповів історію Руслана та його сім'ї, про яку усі просто забули. Розшукати сім'ю Р. Половинки вдалося не одразу. У міністерстві Азербайджану даних про місцезнаходження Національного героя не було. Відомо було тільки те, що похований він в Україні у місті Зміїв Харківської області, що значно звузило місце пошуків. «Ми одразу вирушили у Зміїв. Завдяки допомозі президента Зміївської науково-краєзнавчої  спілки Юрія Коловрата-Бутенка ми зустрілись з батьками загиблого героя, з його сестрою і пообіцяли, що зробимо все можливе щоб у Харків була доставлена «Золота Зірка» –особлива відзнака  Національного Герою Азербайджану, який вручать батькам, які виховали сина – героя» –  розповідає Мурад Омаров.

Обіцяне не відкладали у довгий ящик. І вже 23 серпня 2014 року  на урочистому заході в адміністрації   Харківської області України   батькам  Національного героя Азербайджану Руслана Половинки було вручено медаль «Золота Зірка». Для цього в Україну була направлена азербайджанська делегація Міністерства оборони Азербайджана, очолювана полковником  Абдуллою Гурбани.

«Вручення нагороди є ще  одним свідоцтвом  безмежної поваги до подвигів героїв, віддавши життя за батьківщину і її світле майбутнє», –  відмітили батьки загиблого героя.  «Наша задача – не  забувати своїх героїв – тих, хто загинув захищаючи честь і свободу своєї держави. Жодним  батькам не побажаєш того, що переживають батьки і матері загиблих солдат. Пам'ять про їхніх синів завжди залишиться в наших серцях», –  зазначив Мурад Омаров.

«Мені дуже хотілося, щоб азербайджанська сторона передала нам медаль « Золота Зірка» якою був нагороджений мій син. Я хочу , щоб ця нагорода  зберігалась у нашій родині, щоб мій онук Микита, племінник Руслана, пишався своїм дядьком. Героїчна загибель мого сина – це приклад патріотизму. Це виховує людину. Саме так я хочу виховати свого онука. Більше мені нікому показувати цю медаль. Я багато розповідаю йому про дядька і він росте справжнім патріотом», - сказав Олександр Половинка.

8 листопада 2016 року на будівлі Зміївського ліцею № 1  ім. двічі Героя Родянського Союзу  генерала З. К. Слюсаренко, який свого часу закінчив Руслан Половинка, було відкрито меморіальну дошку. Кожного ранку проходячи повз його портрет я відчуваю велику гордість і повагу до нього.

21 жовтня 2020 року Руслану Половинкці міг би виповнитися  51 рік. Він міг мати дружину, дітей та онуків. Проте прожив недовге, але славне життя, здійснивши героїчний вчинок у свої неповні 23 роки. У серцях батьків син живе досьогодні. Вони згадують його з великою любов'ю та гордістю. Любов батьків не знає смерті. Він назавжди залишиться і у нашій пам'яті. Ось чому справжні герої не вмирають. Вони уходять у вічність, надихаючи нас і освітлюють нам шлях.

Поділитися у соцмережах
Рубрика: Біографістика | Дата публікації: 2020-07-08 | Переглядів: 117
Bambook UA Book24 UA Labirint.ru